Вівторок, 19.03.2024, 04:16

Україна Неймовірна

Меню сайту









Форма входу
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

                

Канів

http://kanivtour.com.ua/index.php?action=view&page=History_Kaniv

 Територія нинішнього Канева заселена здавна. Під час будівництва Канівської гідроелектростанції на великих глибинах археологи знайшли предмети діяльності людини епохи раннього палеоліту (2 мільйони – 35 тисяч років до н. е.) . Це, зокрема, кам`яні гостроконечники, скребковидні знаряддя, ручні рубила і заготовки для виготовлення знарядь праці.

 Крім того недалеко від міста у 1965 році було знайдене межиріцьке поселення мисливців на мамонтів періоду пізнього кам`яного віку. Вчені вважають житла цього поселення найдревнішими пам`ятками будівництва на території України.

 Про те, що на території сучасного міста жили люди і в епоху пізнього палеоліту (35 – 10 тисяч років до н. е.), і в середньому кам`яному віці (мезоліті), яскраво свідчать знаряддя праці з кременю, знайдені в районі великого скіфського городища, наконечники стріл, серпи, гарпуни, ножі, списи, скребки. Були також знайдені предмети, що розповідають про життя і діяльність людей у цій місцевості в епоху нового кам`яного віку – неоліту (8 – 4 тисячі років до н. е.). Це, зокрема, шліфована кам`яна сокира і кістяне лощило. 

 Мідний вік (4 – 3 тисячі років до н. е.) представлений знахідками фрагментів глиняного посуду, жіночих статуеток із глини і кістяних знарядь праці.

 Археологічні розкопки свідчать, що в епоху бронзового віку (3 – 1 тисячоліття до н. е.) на території Канева виплавляли метал. На горі Московці в Каневі знайдено мідний шлак. До тих часів також відносяться бронзовий кинджал, фрагмент глиняного посуду племен середньодніпровської, комарівської, зрубної і чорноліської культур.

 Фрагменти посуду скіфського періоду, частини античних амфор, що були знайдені під час розкопок поселень зарубинецької культури на Пилипенковій горі, представляють залізний вік (VІІ століття до н. е. – ІІІ століття н. е.). амфори підтверджують торгівельні зв`язки мешканців з далекими країнами. Разом з тим і в самому Каневі в той час вміли виробляти прикраси і знаряддя праці. Про це свідчать залізний ніж, ливарний тигель, в якому ремісники плавили золото, срібло, мідь, а також мідна фібула, шило і глиняний посуд, які були знайдені під час розкопок.  

 На княжій горі під Каневом, де колись знаходилось літописне місто Родень – південна фортеця Київської Русі на Дніпрі, знайдено багато речей, що розповідають про життя древніх слов`Ян на цій землі. Це горщики, уламок жорна, залізна сокира, замки і ножі.

 На горі Московці за часів Київської Русі був розташований „дитинець” Канева. До цього часу збереглися тут вали і рови, що захищали місто від ворожих набігів, знайдено багато предметів, які характеризують культуру і побут далеких пращурів.

 Коли ж було засноване місто і звідки пішла назва?

 Одна з версій про походження назви Канева стверджує, що в битві з потомками кривавого Аттіли – гуннами, яка відбулася в 453 році поблизу Дунаю, особливу винахідливість і хоробрість показав воїн Каній (Каня) з племені росів (це плем`я жило на північному березі річки Росі, яка неподалік від Канева впадає в Дніпро. Він і заснував на одній із гір неподалік від Ротеня своє місто – Канів. Пізніше Каній переміг орди варварів (обрів), і роси обрали його своїм царем. Це при його правлінні полонені вороги обнесли слов` янські землі змійовими оборонними валами. 

 Канів, як вважають вчені, був важливим військово-стратегічним пунктом, що охороняв останню в межах Русі переправу через Дніпро. На думку академіка М.М.Тихомирова, назва міста походить від тюркських слів Кан або Хан – Канов – ханський перевіз.

 Місцеві краєзнавці виводять назву міста від птаха – орла канюки, який оселився на канівських кручах, на високих могилах.

 Є й інші дослідження цього слова. Дехто вважає, що місто отримало назву від річки Канавки, яка текла колись на північно-західній околиці міста. 

 Перша літописна згадка про Канів датується 1144 роком. Саме у цьому році, як свідчить Іпатіївський літопис, тут був закладений Юр`ївський (Успенський) собор великим князем київським Всеволодом Ольговичем. Цей собор, не дивлячись на неодноразові руйнування, існує і сьогодні, в камені і архітектурних формах розповідаючи відвідувачам про високий рівень будівельного мистецтва в древньослов`янській державі.

 Канів часів Київської Русі був не тільки воїном, але й значним торговим центром. Тут перетинались два важливих торгових шляхи: „з грек у варяги” по Дніпру і з країн Сходу в північну Європу і Францію. Руські дружини супроводжували судна з грецькими товарами від гирла Дніпра до Канева, допомагаючи їм перебиратися через пороги і захищаючи від нападу кочовиків. У Каневі був перевіз для караванів із східними товарами: шовками, прянощами, зброєю, прикрасами, скакунами тощо.

 Місто багатіло. Великі князі київські розуміли, яке важливе стратегічне значення мав Канів – фортеця на кордоні з Диким полем. Тому-то й віддавали його в уділ своїм синам або вірним друзям.

 Монголо-татарська навала нанесла величезних збитків усій Русі, в тому числі й Каневу. Сусідня фортеця – місто Родень – після тривалого опору була повністю знищена і більше ніколи не відбудовувалася. У 1240 році азіатські завойовники штурмом взяли канівську фортецю. Місто було зруйноване, більшість його мешканців загинули або були взяті як ясир і продані в рабство. Припинилася торгівля, занепали ремесла.

 У Каневі на довгі роки оселилися золотоординські збирачі данини – баскаки. За свідченнями іноземних істориків тих часів, їх нараховувалося в місті близько 60 тисяч. Населення обкладалося численними податями і було змушене виконувати важкі повинності.

 Окремі князівства Русі, не зв`язані одне з одним економічно і політично, знекровлені монголо-татарським нашестям, не могли чинити опір новим завойовникам. Тому в 1362 році значна частина України, в тому числі і Канів, була захоплена феодальною Литвою.

 Через певний час Канів знову став значним торговим центром. Литовські князі побудували в ньому великі склади і митницю, налагодили перевіз. 

 З другої половини XV століття на придніпровські міста і села почастішали напади турецьких орд і кримських татар. Для захисту від завойовників литовський уряд збудував у цьому районі ряд замків, серед них і канівський.

 З приходом нових поневолювачів життя канівців не змінилося. Вони страждали від непомірних податків і повинностей. Особливо посилився гніт після Люблінської унії (союзу) Литви з Польщею 1569 року, згідно з якою велике князівство Литовське об`єднувалося з Польським королівством у федеративну державу – Річ Посполиту. Тоді Польща приєднала до себе значну частину українських земель, в тому числі і Канів.

 На початку XVІ століття польський король Сигізмунд І Старий передав Канів для охорони прикордонному козачому загонові, яким командував Остап Шашкевич. Пізніше Шашкевич був призначений міським старостою. Він продовжував утиски і жителі не раз піднімалися на боротьбу за кращу долю. 

 Широко відомий виступ канівців разом із жителями Черкас у 1536 році: мешканці знищили солдат, які відступили з Черкас. Коли ж до Канева прийшли карателі, козаки розгромили і їх.

 Польські джерела свідчать, що в канівському замку було приміщення, яке називалося Вітольдовою лазнею. В цьому приміщенні каралися неслухняні громадяни і „холопи” (селяни), тут їм „гріли чуби”, щоб іншим не кортіло порушувати розпорядження і уклад життя, який був заведений.

 Канівці, як і багато інших українців , кидали свої домівки і займали вільні землі вздовж Дніпра та його приток. Так народжувалося козацтво. Козаки першими встали проти турецько-татарських орд.

 У XVІ столітті у Каневі був організований козацький монастир, в якому доживали вік бездомні козаки, посічені й покалічені в боях за рідну землю.

 До сьогодні вулиця, яка підступає до Тарасової гори, носить назву Монастирок. Та й сама гора, яка колись належала монастиреві і по якій вешталися ченці в чорних ризах, у відповідності з народною етимологією почала називатися Чернечою.

 З цим монастирем пов`язані численні сторінки історії Запорізької Січі. У 1578 році у Львові польський король Стефан Баторій на догоду турецькому султану стратив одного з активних керівників визвольної війни молдавського і українського народів проти турецько-татарських загарбників і молдавських феодалів – Івана Підкову. Козаки викрали тіло Підкови і перевезли його в Канів. Хороброго воїна поховано в козачому монастирі.

 Саме рік страти Івана Підкови став роком зміцнення реєстрового козацтва. Цих козаків польська влада хотіла протиставити запорожцям. У 1578 році король розпорядився збільшити реєстр козаків, які були на службі у польської держави до 600 чоловік. Старшим над ними було поставлено старосту канівського і черкаського Михайла Вишневецького. Реєстровим козакам польський уряд надав ряд пільг і привілеїв. Вони одержували невелике грошове забезпечення, сукно, зброю, порох, свинець. Реєстровцям було віддано значну частину земельних угідь – від Трахтемирова до Чигирина (сюди входив майже весь Канівський район у нинішньому його територіальному поділі).

 У 1582 році „за самовільне вторгнення в сусідні землі”, як було записано у вироку, польський уряд заслав до канівського монастиря продовжувача справи Івана Підкови, гетьмана війська запорізького Якова Шаха, який ходив походами на султанську Туреччину і на кримських татар.

 У Каневі також поховано гетьмана війська запорізького Самійла Кішку.

 Канівці були також активними учасниками виступів проти кріпацтва і національного гноблення під проводом Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута (Павлюка) та інших, у визвольній війні українського народу (1648 – 1854 роки) під керівництвом Богдана Хмельницького. 

 У 1768 році, коли на більшій частині правобережжя піднялось повстання під проводом запорізького козака Максима Залізняка, мешканці міста також піднялися на боротьбу. В народі це повстання відоме під назвою „Коліївщина”. Канівці разом із загонами народного героя Семена Неживого штурмом оволоділи польським замком, знищили його гарнізон, озброїлися з фортечних арсеналів і влилися в загони повсталих. Народну героїку боротьби українських людей проти приниження і поневолення оспівав Тарас Григорович Шевченко у відомій поемі „Гайдамаки”.

 Одна із гір у центрі нинішнього Канева зветься Московкою. Саме проти цієї гори останній король речі посполитої Станіслав Август Понятовський весною 1787 року готувався зустріти російську царицю Катерину ІІ. В той час Канів належав племіннику польського короля Станіславу Понятовському. Спішно у місті, яке незадовго до цього потерпіло від пожежі, будують тимчасовий палац-павільйон для короля, особняки для гостей, бараки для солдатів і слуг. Проти пристані, де мала спинитися царська галера, на горі Московці майстри створюють величезну ілюмінацію у вигляді вулкана Везувію. Під час перебування короля в Каневі трапилася іще одна пожежа. Король терпляче жде імператрицю. Та Катерина ІІ не вийшла на берег, а прийняла Станіслава Августа на своїй галері „Днепр”. Переговори королеві не вдалися. Через шість років буде здійснено другий розподіл Польщі. А канівська гора, біля підніжжя якої готувалась зустріч московській цариці, стала зватися Московкою. 

 У 1793 році Правобережна Україна возз`єдналася з Лівобережною.

 По-новому почало жити з того часу місто на Дніпрі. 1793 року його віднесено до повітових міст Київського намісництва. А згодом, у 1837 році, з Богуслава у Канів було переведено повітове управління. Ще через сім років Богуславський повіт був перейменований у Канівський.

 Місто відбудовувалося. Збільшилась кількість населення (близько 6 тисяч чоловік у середині ХІХ століття). Жителі займаються гончарством, скотартвом, кравецтвом, торгівлею. Тут добували, обробляли і продавали (в основному у Київ) будівельний камінь (бут). До недавнього часу одна з вулиць міста називалася цегельною, що свідчить про вироблення у Каневі цегли. Вміли тут виготовляти і дзвони. Два кутки (вулиці) довгий час називалися Бовани і Бованці: по певних моделях – болванках – тут відливались великі і малі дзвони. Були в місті вітряні й водяні млини. Є свідчення про те, що водяні стояли не тільки на дніпровських плесах, а будувалися і на маленькій річечці (потоці) Сухий Данаєць, яку перегороджували численними греблями. 

 У 1859 році, після довгої розлуки, змучений царською солдатчиною, на Україну приїхав Тарас Шевченко. У червні він відвідав свого друга М.О. Максимовича – першого ректора Київського університету, етнографа, поета, професора Московського університету. Максимович жив на хуторі біля села Прохорівни – неподалік від Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори Тарас Шевченко часто сидів під п`ятисотлітнім дубом, який і сьогодні шумить своєю могутньою кроною і називається дубом Шевченка. Звідси він милувався канівськими горами. Був і в місті і в селах повіту: Пекарях, Луці, Межирічі. Намалював пейзажі „коло Канева”, „В Межирічі”. Поет пристрасно мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Тарас Григорович, залишать його недуги. Він навіть намалював проект хати з широкою світлицею, яку хотів поставити в Каневі. В кількох поезіях пише поет про цю свою мрію. Та не судилося кобзареві це щастя. За революційну антиурядову пропаганду він був заарештований і відправлений у Петербург, де й помер 10 березня 1861 року. 

 Поховали Т.Г.Шевченка на смоленському кладовищі столиці. Але передові люди Росії, український народ хотіли виконати заповіт поета. І через два місяці, 20 травня 1861 року, труну з тілом Кобзаря було привезено до Канева. Поставили в білокам`яному Успенському соборі. На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на при церковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі настояли, щоб вічний спокій Тарас Григорович знайшов на Чернечій горі, біля якої він хотів поставити хату. 

 22 травня відбулися похорони поета. Люди запряглися до воза, на якому стояла труна, і ярами, горами, лісами повезли його до місця поховання. З того часу народ перейменував Чернечу гору на Тарасову.

 Люди насипали на могилі Шевченка курган, наносили каміння і укріпили це священне місце. Було поставлено дубового хреста, який з часом підгнив і упав. Люди по копійці збирали гроші на створення нового чавунного хреста. Та царський уряд довго держав цей народний пам`ятник поета під арештом. Навіть мертвий кобзар лякав царат. Ходили легенди про те, що Тарас живий, що в могилі свячені ножі, які чекають слушної години, щоб з ними селяни пішли на гнобителів. 

 Геній Шевченка приваблював, надихав, кликав до дії. Не випадково ж Тарасова гора відразу ж знайшла безкорисливих доглядачів. Таким доглядачем спочатку був художник Г.М.Честахівський. це він упорядкував могилу, обкладаючи її камінням. Він зробив також ряд малюнків Тарасової гори відразу ж після поховання поета.

 З 1873 по 1895 рік громадським доглядачем Шевченкової могили був український педагог, журналіст, письменник В.С.Гнилосир (псевдонім – А.Гавриш). Це дякуючи його турботам на горі було збудовано хату для сторожа І.О.Ядловського. У другій половині хати діяла Тарасова світлиця – перший народний музей поета. 

 Тарасова гора в Каневі стала місцем паломництва. Сюди їдуть і йдуть люди, кращі представники інтелігенції: Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Микола Лєсков, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Марко Кропивницький, Микола Лисенко, Максим Горький – ось далеко не повний список людей, що відвідали могилу Т.Г.Шевченка в кінці ХІХ століття. На початку ХХ століття посилилась боротьба канівців проти експлуатації і безправ`я. Особливо активною стала вона в період російсько-японської війни. Почалися антивоєнні виступи. Від міських властей на ім`я київського губернатора полетіла депеша, в якій повідомлялося, що в Каневі почалися безпорядки, терміново потрібні війська. Депешу датовано осінню 1904 року.

 Революція 1905 – 1907 років налякала царизм своїм розмахом і політичним змістом. Головним завданням революції було повалення царизму і встановлення демократичної республіки. З Петербурга, Москви, Києва хвилі революції докотилися і до Канева.  

 Селяни Канівського повіту громили поміщицькі садиби та економії, відбирали панську землю, хліб і худобу, рубали ліс. Тільки в травні було зареєстровано 49 селянських виступів. 

 Влітку 1907 року на одному з дніпровських островів біля Канева був проведений мітинг, на якому було прийняте рішення про створення бойових дружин. Увечері у багатьох учасників мітингу проводився обшук, дехто з них був заарештований.

 У 1914 році наближається 100-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. царський уряд спеціальним циркуляром заборонив святкувати цей ювілей. У березні всі охочі почали з`їжджатися в Канів до могили співця знедоленого народу. Але доступу на Тарасову гору не було. ЇЇ оточили війська і жандарми.

 Тарасова гора

 Чернеча гора – це гора, що входить до Мошенського плато, що розтягнулось на 70 км вздовж Дніпра. Ця гора – одна з найвищих у Каневі, являє собою заокруглений прибережний виступ з дуже крутими узбіччями між двома ярами – Меланчиним потоком і Крутим ярком, який одмежовує гору зі сходу. З північного сходу і з півночі гора межує з Дніпровою долиною, а на півдні вона невиразно означеним сідлом переходить в тилову гору, яка двома приступками підноситься значно вище Чернечої і огороджується з півдня правою значною галуззю яру Меланчиного потоку Гнила Круча і північному схилі закінчується крутим більш-менш порізаними схилами до Дніпровської долини.

 Проте Чернеча гора знана у всьому світі перш за все тому, що 22 травня 1861 року вона навіки прийняли у своє лоно прах великого українського письменника і художника, справжнього патріота України Тараса Григоровича Шевченка (1814 - 1861). Кобзар знав і любив Канівські гори. Він бував тут у 1859 році, коли шукав собі ділянку під садибу і облюбував місцевість над Дніпром між Каневом і селом Пекарі (за 2 кілометри вниз по Дніпру від Чернечої гори). На горі, що мала назву Мотовиловщина (Велике скіфське городище), хотів купити землю.Проте мрія його не збулася. арас Шевченко помер у Петербурзі,

 Та його друзі, славна українська громада, перевезла тіло Кобзаря на Україну. І так історично склалося, що місце для поховання було обрано саме на Чернечій горі. Могилу було насипано високою, за козацьким звичаєм, на ній встановлено дерев`яного хреста і оскільки гора тоді була не залісеною, могилу було дуже добре видно з Дніпра. 

 Вірним охоронцем могили Кобзаря став місцевий житель Іван Ядловський. Біля могили було побудовано хату, де жила сім`я доглядача і де було створено перший народний музей „Тарасову світлицю”. Канівці згадували і наречену поета – Ликерію Полу смак, яка майже кожного дня підіймалась на Чернечу гору, прибирала могилу Тараса Шевченка, садила квіти. Доживала віку Ликера в Каневі, похована на цвинтарі Сельце. 

 У 1923 році на могилі поета був встановлений тимчасовий пам`ятник, автором якого став Калень Терещенко. У 1925 році постановою РНК УРСР територію могили Тараса Шевченка було взято під охорону держави – створено Державний заповідник.

 21 листопада 1989 року постановою Ради Міністрів УРСР заповіднику надається статусу національного. 

 Сучасного вигляду меморіал набу влітку 1939 року із встановленням на могилі поета величного бронзового пам`ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євгеній Левінсон) і відкриттям літературно-меморіального музею (архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко). Музейний ансамбль органічно доповнив неповторний за своїм архітектурним вирішенням гранітний комплекс сходжень, збудований в 1977 році за проектом архітектора Анатолія Мошенського і відтворена за первісним проектом у 1991 році „Тарасова світлиця” – перший музей Кобзаря. 

 Нині музейна колекція заповідника нараховує понад 20 тисяч пам`яток, серед яких меморіальні речі, офорти Тараса Шевченка, видання його книг, твори українських і зарубіжних митців.

 Територія сучасного заповідника – 45 га  землі, а охоронні зони заповідника, що охоплюють лівобережжя Дніпра нараховують близько 2 тис. га. Все це зона регульованої забудови і охоронюваного ландшафту.

 Успенський собор

 Як засвідчує літопис, в 1144 році 9 червня у Каневі було закладено церкву „Каневская святаго Георгия, великимъ княземъ Всеволодомъ Ольговичемъ”. 

 Складаючи „Историческое описание Киевской губернии” у 1852 році, І.Фундуклей записав легенду, що передавалась із покоління в покоління серед місцевого населення відносно побудови Канівської церкви. Легенда говорить, що в давні часи дві церкви, невідомо ким побудовані, пливли з Царгорода по Дніпру і одна з них зупинилася в Каневі, а інша – в Києві. 

 Георгіївська церква – це шестистовпний хрестовобанний храм з одним верхом. Він був характерною спорудою ранньохристиянської Русі. Схожими на Канівський собор є Успенська церква і собор Кирилівського монастиря у Києві, та собор Євецького монастиря у Чернігові. Всі ці храми побудовані майстрами, що належали до Києво-Чернігівської школи зодчества ХІІ ст., постають у вигляді шестистопних одноглавих храмів, відзначаючись простотою та лаконічністю; їх центральна баня з круглим надбанником спирається на чотири внутрішні стовпи-пілони об`єднані між собою арками.Проміжки між луками виконані у вигляді сферичних трикутників. Від сходу розташовані напівкруглі аспіди. Пілястри, що були у рівній мірі конструктивним та декоративним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бокових стінах. Крівля клались безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких та хвилястих ліній. Зовнішня декорація стін була скромна й витримана. Вузькі арочні вікна, розташовані у верхніх частинах стін, давали багато світла всередину храму. Площини стін розбивали ряди декоративних ніш, розташованих безпосередньо під вікнами. Досить довгий час зовнішні стіни. На відміну від внутрішніх, не оштукатурювали. Тому монументальні споруди різко відрізнялись від навколишніх білуватих хатинок червоно-коричневим кольором, стверджуючи свою силу та могутність. Внутрішні стіни Канівського храму були оздоблені фресковим розписом, який, на жаль, не зберігся. Долівку було викладено з різнобарвних глазурованих керамічних кахлів.

 Як і всі тогочасні храми, церкву було зведено із цегли-плінфи, яка мала здебільшого прямокутну форму, а розчин, на який вона клалася, замішувався на яйцях. Не один десяток років знадобився для підготовки будівництва храму. Лише процес приготування та гашення у ямах вапняного розчину для кладки стін повинен був тривати до п`ятдесяти років. У ті часи обпалену плінфу (цеглу) замочували у воді та клали на напівсухий розчин, отримуючи з часом суцільний моноліт. Завдяки такій технології змогла дійти до нас єдина кам`яна будова у місті, що лишилась з князівських часів, переживши усі лихоліття історії.

 Як стверджував Михайло Максимович, у середині ХІІ століття Юріївська єпископія знаходилась у Каневі при церкві Св. Юрія.

 У 1239 році кочові племена Батия частково зруйнували церкву. Через деякий час вона була відбудована.

 З деяких малоросійських літописань видно, що в 1587 році козаки привезли в канівський монастир і тут поховали тіло знаменитого лицаря Івана Підкови (Серпяги), страченого у Львові. Серпяга – український гетьман в 1577 році, був запрошений на молдавське господарство, але підступно вбитий у Львові. Похований у Каневі своїм другом, гетьманом Шахом. За іменем Серпяги була названа Серпяжним шляхом дорога, що йшла від Канева в бік Пекарів. Народні українські думи про Самійла Кішку хоронять тут і цього запорізького ватажка. Це свідчить про те, що Канівський монастир особливо поважали в той час козаки, хоча недалеко у них був свій монастир – Трахтемирівський, подарований їм в 1576 році королем Баторієм, разом з містечком Трахтемировом.

 Повага до Канівського монастиря у козаків виражалась іще й тим, що вони часто наділяли його своїм майном, а малоросійські гетьмани збагачували його земельними угіддями, бо в середині ХІХ століття до соборної церкви належало 40 десятин сіножатних земель на Дніпрових кручах. 

 Юріївська церква відома як Успенський православний чоловічий монастир з XVI століття. З канівських ігуменів найбільш відомий в історії Макарій Токаревський, архімандрит Овруцький, ігумен Пінський, Канівський. Народився в 1605 році в Овручі, в багатій сім`ї. Його батьків, щирих прихильників православної віри, закатували уніати. З 7 до 12 років Макарій виховувався в монастирі. Був істинним православним священником. З 1672 року стає канівським священиком. Не корився ні унії, ні татарам. Благословляв гетьманів і козаків. Прийняв смерть від турків під час спустошення Канева і монастиря у вересні 1678 року. В літописі записано про ці трагічні події: „…славное место козацкое над Днепром стоявшое, Канев,…и множество народа в нем убивши, крайней руине предали и запустению. А особливе в старинном и красном монастыру каневском, в церковь великуб каменную много было людей каневских, надеющихся в ней от беды спастися убегло и замкнулося; но турки церковь оную дровами и соломою обложили, и сполне зо всем монастырем зажегши, всех людей в церкви задушили”. Тобто, у XVII столітті (у 1630 і 1678 роках) Канів двічі безжалісно руйнували турецькі і татарські нападники. Під час цих нападів дах Успенського монастиря було зруйновано, і лише в 1810 році уніати-базиліани з допомогою приватних пожертв канівського поміщика Казаринова відремонтували його для своїх католицьких потреб. Можливо під час цієї реконструкції на храмом поряд з головною банею-ліхтарем постали дві вежі меншого розміру. З 1833 року „височайшим наказом” храм перейшов у володіння православного духовенства, у 1844 році церква була оголошена соборною, в той час їй належало 40 десятин землі.

 У 1861 році у Соборі стояла домовина з тілом Тараса Шевченка, тут була відслужена панахида по поетові, виголошено прощальне слово настоятелем Собору протоієреєм Гнатом Мацкевичем: „Є світло, яке подібно світилу небесному, засяявши раз, не згасає ніколи... от, браття-християни, перед Вами світло, що світило всій Малоросії, перед Вами – Тарас Шевченко”.

 За Української Народної Республіки в храмі правила автокефальна церква. Богослужіння велось українською мовою. Наприкінці 20-х років більшовики пристосували приміщення Успенського собору під склад мінеральних добрив. За німецької окупації церковна служба відновилася. Після війни Успенський собор до 1961 року був діючою церквою. Потім, за розпорядженням уряду, парафію ліквідовано, і довгий час, майже тридцять років, в приміщенні собору зберігалась колекція музею народно-декоративного мистецтва Середньої Наддніпрянщини. Остання реконструкція Собору була зроблена в 1989 році. Під час облаштування навколишньої території було виявлено плінфу ХІ-ХІІ ст., фрагменти керамічного та скляного посуду різних часів, вістря списів, стріл, шматки від кольчуги, ядра, монети, сережки, бронзове дзеркало та інші речі козацької доби. 

 Нині Успенський Собор належить Московському патріархату і є діючою православною церквою.